Нарешті наш тато повернувся
Митько не любить передач, де влаштовують перед очима в усього світу зустрічі з рідними, близькими людьми, друзями, забутими співробітниками і таке інше. Дружина всідається перед телевізором й цілими годинами ладна переглядати такі от мильні історії. А він геть в іншу кімнату виходить й, насупившись, береться за газети чи за якусь хатню роботу. Ну, не вірить він у щирість тих зустрічей. Сльозам не вірить. Здається йому, що нещиро плачуть діти, залишені колись батьками. І батьки поводяться фальшиво, обіймаючи вперше за життя своїх сина чи доньку.
А знаєте, чого не вірить? Бо сам був в подібній ситуації (благо, що вона не стала доступною для телевізійного загалу й про неї знає тільки він з дружиною та сином і його… батько з рідними).
Митькова мати не приховувала, що чоловік, який Митька виховував, – не його рідний. А навіщо? Буває ж, що діти дізнаються правду з чужих вуст і тоді що добре з того всього виходить? А Митько й не страждав. З вітчимом та своїми братами йому було добре. Його не ображали, берегли, як інших дітей, так само турбувалися. Хіба треба більшого?
Зустрітися зі справжнім батьком захотілося просто з цікавості. А, може, Митько до цього вже доріс? Як-не-як своя сімя є, свій син. Мама приблизно знала, де мешкає батько. Правда, за стільки років все могло змінитися. Ну, що ж, спробувати не завадить.
Відшукав, домовилися про зустріч. І ось вона, хвилююча мить. Як не дивно, не відчував Митько хвилювання. Дуже вже хотілося подивитися у вічі тому, хто про нього за всеньке життя ні разу й не згадав, не кажучи вже про допомогу та підтримку.
– Доброго дня, сину, – обійняв Митька чоловік на порозі міської квартири. – Пробач. Таке воно життя. Нічого не зміниш.
Митько мовчав. По житті взагалі то був з величезним почуттям гумору, життєрадісним, балакучим, душею будь-якої компанії, а тут – ні слова із себе видушити не може. Дружина розговорилася з жінками, присутніми в домі, а Митько не зводить очей зі свого молодшого, виходить, брата: дуже вже між собою схожі.
У цьому домі на візит гостей чекали. Стіл – як на весіллі, гостинність у кожних слові, жесті, запитання й очікування відвертих відповідей. Запросили залишитися ночувати. Митько перезирнувся з дружиною, і та все зрозуміла. Сказала, що у них на ранок нагальні справи та й потяг якраз зараз є.
Поїхали. Митько цілу дорогу мовчав, втупившись за вікно потяга. Коли, зрештою, опинилися у власному домі, сказав:
– У мене рідного батька не було і … немає. Рідний – той, що там, біля мами, який мене виростив… А ти дивись свої передачки про любов безмежну, сльози й хвилювання далі. Брехня те все. По собі знаю. З тих пір ладен вуха затикати, аби не чути улесливих слів з телеекрану.
Tags: тато
Comments (No comments)
There are no comments for this post so far.
Post a comment